Генерал Сакен очень любил или показывал, что любит хозяйство и в особенности стремление к разведению лесов и посадке деревьев. Конечно, все подчиненные это знали и старались угодить ему в этом. Вот едет однажды Сакен по волостям. Приезжает в одну и видит, что на улице селения рассажены небольшие деревца тополей и укреплены трехугольными подставочками, окрашенными зеленою краскою.
– Ах, боже мой! Как это хорошо! Где волостной командир? ..
– В поле, – отвечает ему первый попавшийся поселянин.
– Скажи, любезный, давно посажены эти деревца?
– Нет, недавно, только перед приездом вашего высокопревосходительства.
– И скажи, любезный, примутся они? ..
– Примутся, ваше высокопревосходительство.
– Все примутся? . .
– Все примутся!
– И скоро, думаете, примутся?
– Скоро… Вот, как выедете из селений, то дня через два все и уберутся…
– Как уберутся?.. – Пробует деревца, а они все при малейшем усилии вынимаются, как посаженные на несколько дней, без корней, только для показу, для обмана, в виду ожидавшегося приезда генерала Сакена. Что было последствием этого – легко предугадать!..
День довкілля через півтора століття. Кіровоград.
З приходом весни оживає все в навколишньому світі. Починає дзвеніти струмок, розповідаючи свої зимові сни мурашнику, що виріс біля нього. Проростає трава, перетворює темну землю на килим пишно-зеленого кольору. Повертаються птахи з вирію і з завзяттям лаштують собі гнізда, співають пісень. Подекуди оживають працівники комунального господарства. Вони метушаться по зеленому килиму, збирають папір, склянки, поліетилен і різне сміття, яке викинули їх земляки.
В цій метушні настає весняне свято всього людського племені – День Довкілля. За день до нього їдуть автомашини до лісорозсадника, розживаються молодими деревцями. А в саме свято, з самого ранку з усіх установ, як вранці мурашки з мурашника, виповзають назовні службовці. З завзятістю і наполегливістю риють ямки, позують з вставленими в ті ямки саджанцями перед фотокореспондентом газети. Після максимум години наполегливої праці вже розкладена у молодому гайку скатертина, на якій красуються харчі і щось міцне. “За довкілля!”, “За чисте повітря нашого міста! “, “Хай шумлять гаї, посаджені нами!” – лунають один за другим тости…
Після цих тостів залишаються деревця один на один з життям. Як писав Дарвін, відчувають безпосередньо на своїй долі природний добір. Проходять якось миттєво весняні дощі, вступає в свої права літо. Земля стає сухою, повітря жарким, а сонце спекотним. Берізки і дубки, горобини та липки, згортаючи молоді листочки дивляться на установи, де за вікнами сидять люди, ті що їх саджали. Сидять під кондиціонерами і не переймаються їх долею. Читають рецепти, як схуднути, не вилазячи із-за столу. Сумно рахують калорії в з’їденому і дивляться у вікно. А деревця з останньою надією дивляться в ті вікна з другої сторони і помирають стоячи.
Якби хоч тисяча саджанців виживала в нашому місті за рік, а висаджують в декілька раз більше, то за останні п’ять років Кіровоград був би гаєм з птахами і тінистими алеями, з набагато чистішим повітрям.
Можливо, нам і не цікава доля тих саджанців. Для їх подальшого життя бюджету не передбачено. А вся любов до зелених насаджень міста – то тільки слова з трибун, промови з піднятим келихом на День Довкілля. Статті і фото партійних лідерів і владних людей в пресі. Доцільно б перенести це свято по відтворенню навколишнього середовища на осінь.
Тоді природа поливатиме сама деревця допомагаючи їм зачепитись за життя. А по весні зробити День Чистої Вулиці. Навіщо ж на вірну загибель садити саджанці навіть за бюджетні кошти. Та й діткам дурний приклад роботи завідома без результату і на погибель живого.
Як красиво звітують про виконану роботу і списані кошти бюджетні і громадські організації, партії, …. Співають по телебаченню і радіо, пишуть колонки в пресі, дають інтерв’ю. Невже за ради піару можна принести в жертву тверезий розсуд.
Якось на День Довкілля в одній із шкіл спостерігав як учень задавав запитання учителю:
– Леонід Іванович, а чому ми на цьому місці вже четвертий рік садимо дерева?
Учитель замислився і вдав, що не почув це запитання…
Гаї, як і курчать, теж рахують восени.
Автор – Юрій Фоменко, військовий, аграрій, народний письменник і блогер
