Шість активістів, які рятують тварин, борються з браконьєрами, охороняють заповідники і не дають вирубувати ліси.
Більшість українців досі сприймають тих, хто присвятив себе охороні природи, як диваків. Хоча саме ці люди відчутно наближають нашу країну до Заходу – їх можна побачити на акціях, у міліцейських дільницях, у судах і на телеекранах.
В Україні з недовірою ставляться до всіх, хто робить щось за власною ініціативою і власним коштом. Мабуть, найпопулярніше питання, яке чув на свою адресу кожен природоохоронець: “Скільки тобі заплатили?”. І майже завжди ні в кого з них не питають: “Чому ти присвятив себе природі?”
Ми познайомилися з кількома такими людьми, щоб поставити їм саме це запитання.
Той, хто самотужки утримує заповідний ліс
Киянин Андрій Сагайдак уже багато років живе в невеличкому хуторі Отрохи в заболоченому Поліссі.
Андрій – директор регіонального ландшафтного парку “Міжрічинський”. Парк ніколи не мав фінансування від держави та існує завдяки ентузіазму працівників і підтримці волонтерів.
Андрій практично самотужки облаштовує туристичні маршрути в парку, ловить браконьєрів і стежить за вирубками.
“Я не схильний зараховувати природоохоронців до категорії “диваків”. Особисто для мене більш дивними здаються люди, які постійно метушаться в гонитві за матеріальними благами і надуманими сьогочасними цінностями. Дивують люди, які можуть обходитися без спілкування із природою, і ті, хто вважає відпочинком суто “міські” розваги”, – розповідає Андрій.
Захисники природи часто нарікають, що директори заповідних територій майже завжди не є біологами, не розуміють і не люблять природу. Нерідко люди приходять на такі посади, щоб отримати щось із заповідної території. Таким часто, як приклад, наводять саме Андрія Сагайдака.
Короткої розмови вистачає, щоби зрозуміти, що він сам – частина лісу. Андрій згадує безліч історій про зустрічі з тваринами та про осіннє збирання грибів.
“Ідучи краєм лісу я помітив білку, яка пробігла по землі і заскочила на дерево, невдоволено “цокаючи”. За кілька хвилин тваринка заспокоїлася, спустилася з дерева, схопила в зуби сироїжку і понесла її на сукувату сосну. Там на гілках виявилися вже кілька нанизаних грибів. Про зимові запаси білки я багато чув, але сам уперше побачив лише пропрацювавши в лісі 12 років. Відтоді, зірвавши надто “червивий” гриб, я наколюю його на найближчу гілку – впевнений, що ним у скрутний зимовий час скористається білка”.
Боєць проти копанок і могильників
Пенсіонер Володимир Вигонний 2014 року відзначає екологічний ювілей – 50 років природоохоронної діяльності в самому центрі Донбасу. З нагоди ювілею планує відкрити музей охорони природи в Харцизьку. Незмінно з’являється у військовій формі з хрестом “За мужність” і орденом Вернадського.
Володимир Іванович – творець меморіалу “Жертвам екологічного терору” на Донеччині. Створив і протягом 5 років очолював регіональний ландшафтний парк “Зуївський” – один із найвидатніших заповідних об’єктів Донбасу.
Сотні закритих копанок і кар’єрів, три заводи в Макіївці, заборона створення могильника ядерних відходів і будівництва атомної електростанції в центрі Донбасу. Зібрані власноруч двадцять тисяч підписів жителів Харцизька проти захоронення відпрацьованого ядерного палива в соляних шахтах.
Про все це Володимир Вигонний говорить, як про буденну справу: “Все позакривали з божою поміччю”. “Пригадую, мати вдягла нам із братом білі сорочки на першотравневу демонстрацію. А поряд – електростанція ЗуГРЕС, тому на голову весь час сиплеться пил. І скоро ти вже весь сірий. Тодi я ще пацаном вирiшив: виросту і закрию електростанцію! В 15 років пішов в училище – вивчитись на теплотехніка, а згодом – працювати на ЗуГРЕС. Але поки повернувся з армії, електростанцію вже закрили”, – згадує він.
Володимир Вигонний каже, що куди б не йшов працювати, завжди ставив собі питання: що я на цій роботі можу зробити для природи? “На залізниці, птахофабриці, шахті… не важливо, скільки тут будуть платити, важливо – чим ти будеш тут корисний природі. І так в усьому в житті, бо екологія – не менш духовна, ніж церква”, – каже Володимир.
Іще 44 роки тому попередив дітей та онуків: грошей від нього чекати нічого – всі вони йдуть на охорону природи.
Борець за ліс
Свій 73-й новий рік голова Спілки “Порятунок Голосієва” відзначив розсіченням голови на акції протесту. Його знає кожен, хто буває на екологічних акціях у Києві.
Боротьбу за Голосіївський національний парк Михайло Михалко розпочав іще у 1970-х. Із 1984-го по 1987 рік як політв’язень перебував у таборах. Лише 2008 року президент Ющенко видав укази, якими створив національний парк, а Михайла Юхимовича нагородив орденом “За заслуги перед Україною”.
“Коли у 1988-му розпочалася вирубка дерев, то не знав, як правильно діяти. Я написав плакат на листі заліза: “Кияни, за 300 м від цього місця відбувається вирубка заповідного Голосіївського лісу”. Але де ж його повісиш? То я виліз на телеграфний стовп і надійно прикрутив плакат біля електричних дротів”, – згадує Михалко про початок своєї “війни” за Голосіїський ліс.
Від цього дня в Києві вперше утворився громадський рух на захист природи. Проти вирубування зібрали 50 тисяч підписів. Уперше провели ходу на захист лісу, в якій взяли участь близько 500 осіб. Вирубку припинили, а згодом зупинили декілька будівництв у Голосієві.
На травневі урочистості 1989 року активісти на чолі з Михалком прорвалися до центральної сцени на Майдані і розгорнули плакат “Перший секретар ЦК КПУ Щербицький – головний ворог перебудови”.
“Коли ми пiсля цього йшли по Хрещатику, нас посадили у “бобіки”, скільки влізло, і повезли в міліцію Московського району. А я останні дні плакати писав i був дуже втомлений. Думаю, “Слава Богу, хоч відпочину”, – каже він.
На “чорнобильській” акції 1991 року Михалка заарештували на Банковій за особистим дзвінком президента Кравчука до міліції. “Тоді на Банкову можна було приходити вільно, ніяких перешкод не було. Я взяв мегафон, підтягнули народ і прямо під вікнами в президента почали мітинг. Кричали про атомну станцію, щоб президент розібрався. А він натомість узяв телефон і викликав міліцію… Коли мене заарештували і привезли в міліцію, начальник відділку Кондратюк побачив, що знову привезли мене і відпустив”.
Той, хто показує світові обличчя браконьєрів
Валерій Ловчиновський заснував власну кіностудію Green Video. Фільм Ловчиновського “Куда уехал лес?”, присвячений корупції в лісовій галузі, викликав обурення чиновників-лісівників, вони подали на Валерія позов до суду. Проте суд не лише підтримав природоохоронця, а й визнав фільм суспільно значимим.
“Взагалi-то хотiлося показувати досягнення національних парків, робити серйозні фільми про природу. Але довелося знімати документальні хроніки затримання браконьєрів”, – розповідає Валерій.
Охороняти природу Ловчиновського примусили мисливські безчинства, які він бачив із раннього дитинства. “Часто в перший день полювання вибивають усі виводки птахів, більшість з яких лише пару днів тому зробили свої перші польоти вслід за матір’ю”, – з сумом додає Валерій.
Тепер більшу частину життя бореться із браконьєрами. На сторінці Green Video багато оперативних кадрів затримання порушників, серед яких чимало чиновників і політиків.
“Цієї весни зустріли браконьєрів на квадроциклах, які з автоматами Калашнікова полювали на кабанів. Пробували протаранити їх “Нивою”, та браконьєри порозкидали шипи і ми “сіли” на них…” – і таких історій безліч у відеохроніках Валерія.
Дівчина, яка захищає ведмедів і дельфінів
Катерина Полянська – геоеколог за освітою. Разом з іншими природоохоронцями Катерині вдалося домогтися введення мораторію на виловлювання дельфінів. Згодом затвердити правила утримання цих тварин у неволі, які ставлять поза законом більшість дельфінаріїв України.
Активність кампанії щодо порятунку ведмедів стала поштовхом до створення в національному парку “Синевир” реабілітаційного центру для ведмедів, яких тепер вилучають із місць жорстокого утримання і перевозять туди.
“Знайшовши лиса в капкані, мисливці вбивають його і знімають шкіру, залишаючи все інше, як приманку на наступного звіра. А ти біжиш у той ліс із коробками, ганчір’ям, щоб витягти того лиса з капканів. Пишеш листи в прокуратуру з вимогою врятувати ведмедя, а в той час на нього травлять собак заради штампу в “собачому паспорті” (мисливські породи собак отримують документи лише після “притравки” – показового бою з прив’язаним ланцюгами ведмедем, – авт.). Неймовірна жорстокість одних і неймовірна любов інших, любов до природи зворушують і вимагають діяти”, – каже Катя.
Друг лісів і парків
Мандрівник Петро Тєстов організовує туристів на допомогу природі. Жоден виїзд із його участю не обходиться без практичної природоохоронної акції.
2012 року Петро став засновником руху “Друзі парків”, активісти якого власним коштом організовують допомогу національним паркам у різних областях. Мета руху – зробити так, щоб “люди з рюкзаками” змінили своє ставлення до природи і масово стали на її захист.
“Із дитинства я читав багато книжок, в яких герої змінювали світ на краще. Я багато подорожував Україною та світом і бачу відмінність у ставленні до природи в різних країнах світу. На відміну від Заходу, наші місцеві мешканці ставляться байдуже, коли відбувається нищення природи. Тому я вважаю, що займатися корисною громадською діяльністю – обов’язок освіченої людини”, – каже Петро.
У нинішніх умовах охорона природи – це одна з небагатьох галузей, де громадська діяльність може бути ефективною, вважає він.
“Три роки потому я долучився до кампанії на захист Совських ставків у Києві. Потім почалася кампанія проти малих ГЕС у Карпатах. Тепер своє життя без природохоронної діяльності я уявити не можу”, – переконує чоловік.
Щотижня групи туристів стартують із Києва в різні боки, але тепер – не лише в пошуках вражень, а й у пошуках незаконних вирубок, нелегальних парканів, полювань. А в їхніх чималих наплічниках, окрім звичних спальників і консерви, не дивиною стали природоохоронні стенди, молотки та цвяхи.
“Найбільшим здобутком вважаю своїх друзів, які є небайдужими до проблем країни та природи. Коли на нічні зміни на Майдані або на волонтерські виїзди в національні парки на твій заклик приєднується десяток людей – це дуже круто”, – стверджує вiн.
Останніми місяцями більшість екологічних вилазок Петро скеровує до Міжрічинського парку, на допомогу Андрієві Сагайдаку. Більшість туристів, які одного разу погодилися на дивний заклик поїхати допомогти парку, ще дорогою додому питають, коли буде наступна поїздка.
Олексій Василюк, еколог, Національний екологічний центр України
http://www.theinsider.com.ua/lifestyle/oblichchya-ekologichnogo-protestu/