Всі записи автора press-centre

Why US fracking companies are licking their lips over Ukraine

From climate change to Crimea, the natural gas industry is supreme at exploiting crisis for private gain – what I call the shock doctrine.

The way to beat Vladimir Putin is to flood the European market with fracked-in-the-USA natural gas, or so the industry would have us believe. As part of escalating anti-Russian hysteria, two bills have been introduced into the US Congress – one in the House of Representatives (H.R. 6), one in the Senate (S. 2083) – that attempt to fast-track liquefied natural gas (LNG) exports, all in the name of helping Europe to wean itself from Putin’s fossil fuels, and enhancing US national security.

According to Cory Gardner, the Republican congressman who introduced the House bill, “opposing this legislation is like hanging up on a 911 call from our friends and allies”. And that might be true – as long as your friends and allies work at Chevron and Shell, and the emergency is the need to keep profits up amid dwindling supplies of conventional oil and gas.

A large field of fracking sites in a Colorado valley. 'The industry’s singular solution to the climate crisis is to dramatically expand an extraction process that releases massive amounts of climate-destabilising methane.' Photograph: Ted Wood/Aurora Photos/Corbis
A large field of fracking sites in a Colorado valley. ‘The industry’s singular solution to the climate crisis is to dramatically expand an extraction process that releases massive amounts of climate-destabilising methane.’ Photograph: Ted Wood/Aurora Photos/Corbis

For this ploy to work, it’s important not to look too closely at details. Like the fact that much of the gas probably won’t make it to Europe – because what the bills allow is for gas to be sold on the world market to any country belonging to the World Trade Organisation.

Or the fact that for years the industry has been selling the message that Americans must accept the risks to their land, water and air that come with hydraulic fracturing (fracking) in order to help their country achieve “energy independence”. And now, suddenly and slyly, the goal has been switched to “energy security”, which apparently means selling a temporary glut of fracked gas on the world market, thereby creating energy dependencies abroad.

And most of all, it’s important not to notice that building the infrastructure necessary to export gas on this scale would take many years in permitting and construction – a single LNG terminal can carry a $7bn price tag, must be fed by a massive, interlocking web of pipelines and compressor stations, and requires its own power plant just to generate energy sufficient to liquefy the gas through super-cooling. By the time these massive industrial projects are up and running, Germany and Russia may well be fast friends. But by then few will remember that the crisis in Crimea was the excuse seized upon by the gas industry to make its longstanding export dreams come true, regardless of the consequences to the communities getting fracked or to the planet getting cooked.

I call this knack for exploiting crisis for private gain the shock doctrine, and it shows no signs of retreating. We all know how the shock doctrine works: during times of crisis, whether real or manufactured, our elites are able to ram through unpopular policies that are detrimental to the majority under cover of emergency. Sure there are objections – from climate scientists warning of the potent warming powers of methane, or local communities that don’t want these high-risk export ports on their beloved coasts. But who has time for debate? It’s an emergency! A 911 call ringing! Pass the laws first, think about them later.

Plenty of industries are good at this ploy, but none is more adept at exploiting the rationality-arresting properties of crisis than the global gas sector.

For the past four years the gas lobby has used the economic crisis in Europe to tell countries like Greece that the way out of debt and desperation is to open their beautiful and fragile seas to drilling. And it has employed similar arguments to rationalise fracking across North America and the United Kingdom.

Now the crisis du jour is conflict in Ukraine, being used as a battering ram to knock down sensible restrictions on natural gas exports and push through a controversial free-trade deal with Europe. It’s quite a deal: more corporate free-trade polluting economies and more heat-trapping gases polluting the atmosphere – all as a response to an energy crisis that is largely manufactured.

Against this backdrop it’s worth remembering – irony of ironies – that the crisis the natural gas industry has been most adept at exploiting is climate change itself.

Never mind that the industry’s singular solution to the climate crisis is to dramatically expand an extraction process in fracking that releases massive amounts of climate-destabilising methane into our atmosphere. Methane is one of the most potent greenhouse gases – 34 times more powerful at trapping heat than carbon dioxide, according to the latest estimates by the Intergovernmental Panel on Climate Change. And that is over a 100-year period, with methane’s power dwindling over time.

It’s far more relevant, argues the Cornell University biochemist Robert Howarth, one of the world’s leading experts on methane emissions, to look at the impact in the 15- to 20-year range, when methane has a global-warming potential that is a staggering 86-100 times greater than carbon dioxide. “It is in this time frame that we risk locking ourselves into very rapid warming,” he said on Wednesday.

And remember: you don’t build multibillion-dollar pieces of infrastructure unless you plan on using them for at least 40 years. So we are responding to the crisis of our warming planet by constructing a network of ultra-powerful atmospheric ovens. Are we mad?

Not that we know how much methane is actually released by drilling and fracking and all their attendant infrastructure. Even while the natural gas industry touts its “lower than coal!” carbon dioxide emissions, it has never systematically measured its fugitive methane leaks, which waft from every stage of the gas extraction, processing, and distribution process – from the well casings and the condenser valves to the cracked pipelines under Harlem neighbourhoods. The gas industry itself, in 1981, came up with the clever pitch that natural gas was a “bridge” to a clean energy future. That was 33 years ago. Long bridge. And the far bank still nowhere in view.

And in 1988 – the year that the climatologist James Hansen warned Congress, in historic testimony, about the urgent problem of global warming – the American Gas Association began to explicitly frame its product as a response to the “greenhouse effect”. It wasted no time, in other words, selling itself as the solution to a global crisis that it had helped create.

The industry’s use of the crisis in Ukraine to expand its global market under the banner of “energy security” must be seen in the context of this uninterrupted record of crisis opportunism. Only this time many more of us know where true energy security lies. Thanks to the work of top researchers such as Mark Jacobson and his Stanford team, we know that the world can, by the year 2030, power itself entirely with renewables. And thanks to the latest, alarming reports from the IPCC, we know that doing so is now an existential imperative.

This is the infrastructure we need to be rushing to build – not massive industrial projects that will lock us into further dependency on dangerous fossil fuels for decades into the future. Yes, these fuels are still needed during the transition, but more than enough conventionals are on hand to carry us through: extra-dirty extraction methods such as tar sands and fracking are simply not necessary. As Jacobson said in an interview just this week: “We don’t need unconventional fuels to produce the infrastructure to convert to entirely clean and renewable wind, water and solar power for all purposes. We can rely on the existing infrastructure plus the new infrastructure [of renewable generation] to provide the energy for producing the rest of the clean infrastructure that we’ll need … Conventional oil and gas is much more than enough.”

Given this, it’s up to Europeans to turn their desire for emancipation from Russian gas into a demand for an accelerated transition to renewables. Such a transition – to which European nations are committed under theKyoto protocol – can easily be sabotaged if the world market is flooded with cheap fossil fuels fracked from the US bedrock. And indeedAmericans Against Fracking, which is leading the charge against the fast-tracking of LNG exports, is working closely with its European counterparts to prevent this from happening.

Responding to the threat of catastrophic warming is our most pressing energy imperative. And we simply can’t afford to be distracted by the natural gas industry’s latest crisis-fuelled marketing ploy.

 

The Guardian

Покращення покращень або чи все то добре, що гарно піариться?

9 квітня Верховна Рада України розглянула та ухвалила законопроект “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо скорочення кількості документів дозвільного характеру”, який ще 27.06.2013 року був поданий екс-президентом України Віктором Януковичем. 

Прийнятим законом змінюються або ліквідуються процедури надання дозволів на більшість видів діяльності, які вливають на довкілля. Серед іншого – спрощення процедури вирубки заповідників та забудови лісів, отримання дозволу на спецводокористування, управління відходами тощо. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=47651.

Законом  внесено зміни до низки законодавчих актів України (всього 37 найменувань), згідно з якими скорочено кількість документів дозвільного характеру, передбачених у спеціальних законодавчих актах та включених до Переліку документів дозвільного характеру.

Yanuk

1.      Ліси і заповідники

Серед іншого, законопроект дозволяє проводити санітарні рубки в природних заповідниках, не погоджуючи їх із Міністерством екології та природних ресурсів України. Відповідні зміни внесені до ст.16 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України».

«Саме природні заповідники є  єдиною недоторканою категорією природно-заповідного фонду, в них заборонена будь-яка господарська діяльність. Натомість, лісова галузь в Україні  в останні роки налагодила хитру систему санітарних рубок, в результаті якої більше половини деревини в Україні вирубається під виглядом санітарних заходів а продається – як ділова деревина. Не можна було робити це лише в природних заповідниках. Тепер і це обмеження зняте». – коментує законодавчу зміну заступник голови Національного екологічного центру України Олексій Василюк.

Негативні наслідки тягнуть і внесені законом зміни до Лісового кодексу України. Так, зі статті 57 кодексу виключається частина про те, що зміну цільового призначення земельних лісових ділянок слід здійснювати за погодженням з органами виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

Зі статті 61 кодексу виключається, що Мінприроди має погоджувати і визначення місць розміщення підприємств, споруд та інших об’єктів, що шкідливо впливають на стан і відтворення лісів, а проекти будівництва зазначених підприємств, споруд та інших об’єктів підлягають екологічній експертизі у випадках і в порядку, що встановлюються законом.

Слід зазначити,  до  ст. 62, що регулює питання  використання земельних лісових ділянок для видобування корисних копалин, прокладання кабельних ліній, трубопроводів та інших комунікацій, здійснення бурових, підривних та інших робіт, не пов’язаних з веденням лісового господарства внесені зміни, в результаті яких така діяльність більше не потребує висновків Мінприроди.

«Без сумніву, подача такого законопроекту від імені екс-президента Януковича виказує лоббі екс-голови Держлісагенства В.Сівця, відомого як противника заповідної справи та «автора» провідника системи санітарних рубок;  кампаній-лоббістів видобутку сланцевого газу, яким заважають ліси для спорудження свердловин та можновладців, для яких актуальною є «проблема» протизаконності будівництва маєтків у лісі», – зазначає Олексій Василюк, заступник голови НЕЦУ.

2.      Спецводокористування

Експерти МБО «Екологія – Право – Людина» зазначають, що зміни, які внесені у Кодекс про надра та Водний кодекс, не вирішують наболілої проблеми подвійності дозволів на спецводокористування. Позитивним є лише встановлення строку розгляду документів та його видачі (30 днів). Проте, це стосується лише дозволу на спецводокористування передбаченого Водним кодексом. Кодекс про надра і надалі містить статтю 21, яка передбачає отримання спецдозволу на видобування прісних підземних вод.

Не вирішеними залишились питання строків, на які видається дозвіл на спецводокористування. Частиною другою статті 50 Водного кодексу України визначено:

«Спеціальне водокористування може  бути  короткостроковим  (до трьох років) або  довгостроковим  (від  трьох  до  двадцяти  п’яти років).»

Ідентичне положення щодо строків спеціального водокористування визначене п.6 «Порядку  погодження  та  видачі  дозволів на спеціальне водокористування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 321.

У той-же час у нормативно-правовому полі відсутні критерії, які визначають строк конкретного спецводокористування. Як результат, уповноважені органи здебільшого видають дозволи на спеціальне водокористування на строк 3-5 років, що тягне за собою додаткові непродуктивні витрати водокористувачів на розробку необхідних документів та одержання нових дозволів на спеціальне водокористування. Доцільно у загальному випадку видавати довгострокові дозволи на спеціальне водокористування на строк 15-25 років та визначити критерії, при яких строк таких дозволів може бути встановлений менший строк дії таких дозволів.

Надалі у ст. 23 Кодексу України «Про надра» міститься положення, що землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів, підземні води для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання, за умови що продуктивність водозаборів підземних вод не перевищує 300 кубічних метрів на добу та використовувати надра для господарських і побутових потреб.

Землевласниками та землекористувачами можуть бути фізичні та юридичні особи, у тому числі суб’єкти господарювання. У правовому полі України відсутнє тлумачення терміну «господарсько-побутові потреби» у розрізі суб’єктів господарювання, тому контролюючі органи доволі часто виставляються претензії до суб’єктів господарювання за використання води на потреби, які, на думку контролюючих органів, не мають статусу господарсько-побутових. Зокрема, на думку окремих органів виконавчої влади, використання води на виробничі потреби (опалення, протипожежні потреби, тощо) тягне за собою необхідність одержання спеціального дозволу на видобування прісних підземних вод.

В результаті чого, навіть при використанні мізерних обсягів підземних вод на виробничі потреби, суб’єкти господарювання додатково до дозволу на спеціальне водокористування повинні проводити розвідку запасів підземних вод, затверджувати такі запаси та одержувати спеціальний дозвіл на видобування прісних підземних вод за процедурою, визначеною «Порядком надання спеціальних дозволів на користування надрами», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2011 р. № 615.Для ряду малих водокористувачів такі витрати є непідйомними.

Об’єктивно на сьогодні і надалі при видобування підземних вод існує два документи дозвільного характеру – дозвіл на спец водокористування (Водний кодекс) та спецдозвіл на видобування підземних вод (кодекс про надра) і новоприйнятий закон цього питання не вирішив.

Як наслідок, народні депутати спростили процедуру будівництва (реконструкції) об’єктів підвищеної небезпеки у Законі України «Про об’єкти підвищеної небезпеки», чим збільшили ризики з охорони природного довкілля. Закон містить ще багато «покращень», які свідчать про відсутність пріоритету у «народних» обранців таких важливих питань, як наближення законодавства до європейських стандартів, охорони довкілля, а, відтак, і питання збереження здоров’я нації. Видно вони забули, що не отримали цю країну у спадок від батьків, а взяли її у борг у своїх дітей, у яких такими рішеннями забирають право на життя у безпечному для здоров’я довкіллі.  

 

За додатковою інформацією звертайтеся:

Софія Шутяк, юрисконсульт МБО «Екологія – Право – Людина»

Email: office@epl.org.uasofiya.shutiak@gmail.com

Олексій Василюк, заступник голови НЕЦУ

Email: vasyliuk@gmail.com

http://epl.org.ua/novini/anons/backPid/1/article/6710/

Business Titans Too Rich to Bribe Seek to Ease Fears in East Ukraine

Two months ago, Hennadiy Korban, a millionaire businessman, fled to Israel to escape retribution for siding with opponents of Ukraine’s president, Viktor F. Yanukovych. After Mr. Yanukovych’s ouster, he flew home in triumph aboard a private plane to begin a new life — as a harried civil servant.

Mr. Korban, 44, now works 14 hours a day in a drab Soviet-era office block here for a meager salary that he does not bother to take. Business, he said, was more enjoyable and far less stressful than trying to keep Ukraine together.

Boris Filatov, whose day job was in luxury shopping malls and other ventures, is now a deputy governor in Dnipropetrovsk, Ukraine. Credit Mauricio Lima for The New York Times
Boris Filatov, whose day job was in luxury shopping malls and other ventures, is now a deputy governor in Dnipropetrovsk, Ukraine. Credit Mauricio Lima for The New York Times

But since Russia’s annexation of Crimea in March, and with tens of thousands of Russian troops now massed on Ukraine’s border, to the east of this sprawling industrial city, men like Mr. Korban have become part of a frantic, all-hands-on-deck struggle against President Vladimir V. Putin of Russia.

Unable to throw money at the many problems besieging Ukraine’s bitterly divided east, the fragile and nearly bankrupt government in Kiev, the capital, has instead thrown rich people into a drive to convince the country’s Russian-speaking regions that their future lies not with Russia, but with Ukraine.

A toppled Lenin monument in central Dnipropetrovsk became a memorial for protesters who died during clashes with the police. Credit Mauricio Lima for The New York Times
A toppled Lenin monument in central Dnipropetrovsk became a memorial for protesters who died during clashes with the police. Credit Mauricio Lima for The New York Times

Mr. Korban’s boss is Ihor Kolomoysky, who was recently appointed governor of the Dnipropetrovsk region by officials in Kiev. Mr. Kolomoysky, a billionaire involved in banking, oil, metals and the media, ranks as the second- or third-wealthiest man in Ukraine, depending on who is counting. He said he has not counted his fortune himself, noting that “a real rich person is someone who does not know how much he has.”

Another of Mr. Kolomoysky’s deputies is Boris Filatov, Mr. Korban’s business partner in luxury shopping malls and other ventures.

Sergei Taruta, a metals magnate worth billions of dollars, is now in charge of the neighboring eastern region of Donetsk. He is trying to reassert Ukrainian authority there after a short-lived pro-Russian putsch led by a self-declared “people’s governor” who is now in jail.

Mr. Taruta, in an interview late last month, dismissed the attempt to seize power as “absurd theater,” suggesting that the script had been written by Moscow and performed by Russians masquerading as locals. On Sunday, however, pro-Russia activists staged a repeat performance, again seizing the Donetsk regional administration building where Mr. Taruta has his office and waving Russian flags from its windows.

The naming of wealthy businessmen to positions of power marks a curious twist in the Ukrainian revolution, which was driven in a large part by public fury at the extensive wealth of a tiny group of plutocrats who prospered under Mr. Yanukovych and, with a few exceptions, stayed on the sidelines throughout three months of protests against him.

Mr. Kolomoysky, who was mostly outside the country during the protests, said he came up with the idea not as a way to entrench himself and other businessmen in power, but as an emergency response to the fears of Russian speakers in the east, terrified by a revolution they saw as dominated by Ukrainian nationalists from the west.

The new governor of Dnipropetrovsk, Ihor Kolomoysky, is one of Ukraine’s wealthiest men. Credit Mauricio Lima for The New York Times
The new governor of Dnipropetrovsk, Ihor Kolomoysky, is one of Ukraine’s wealthiest men. Credit Mauricio Lima for The New York Times

“This is a signal to society,” Mr. Kolomoysky said. “If oligarchs are in power, feel at ease and view their future as being in Ukraine, then ordinary people will feel even more that they are not under threat.” He conceded, however, that average people “might not respect oligarchs or like them.”

But after being bombarded with Russian claims that fascists had seized power, he said, people in the east were heartened to see a move into government by multimillionaires with no interest in extremist turmoil or a neo-Nazi revival, “particularly when they are of Jewish origin.”

Mr. Kolomoysky, a Russian-speaking citizen of both Israel and Ukraine, lived until recently in Switzerland, where his wife and son still live. Mr. Kolomoysky and his deputy, Mr. Korban, are both Jewish.

Mr. Filatov describes himself as “100 percent Russian without a drop of Ukrainian blood.” He, too, fled to Israel in late January.

“Aside for a few marginals, nobody here is going to throw any flowers at Russian tanks,” Mr. Filatov said. He recently persuaded more than 20 local groups, including several pro-Russia outfits that had cheered Moscow’s annexation of Crimea, to sign a declaration in support of Ukraine’s territorial integrity and against Russian aggression.

Pavlo Khazan, a pro-democracy activist here who helped organize a series of rallies against Mr. Yanukovych, said many ordinary people distrusted rich people, including the governor, as a matter of principle. But they realize, he said, “that at this pivotal moment we need a strong guy for the region” who knows how to manage effectively and “doesn’t need to take bribes.”

Hennadiy Korban, left, a multimillionaire and new deputy governor, with Mr. Filatov, center, and Vadim Shabanov, right, in the regional administrative building. Credit Mauricio Lima for The New York Times
Hennadiy Korban, left, a multimillionaire and new deputy governor, with Mr. Filatov, center, and Vadim Shabanov, right, in the regional administrative building. Credit Mauricio Lima for The New York Times

While Ukraine’s fractious national government in Kiev has been severely rattled by Russia’s seizure of Crimea and its ominous military maneuvers, the Dnipropetrovsk region has moved swiftly to form its own regional defense council, set up reserve command centers stocked with food and water, and devise detailed plans for what officials, police officers, firefighters and other public servants must do in the event of an invasion.

“While they are arguing in Kiev,” Mr. Korban said, “we are preparing for action.”

The ground floor of the regional administration building has been turned over rent-free to a citizens’ defense organization headed by Yuri Bereza, a retired soldier who fought in Afghanistan for the Soviet Army. His group has signed up more than 7,000 volunteers, aged 16 to 78, ready to fight if Russia invades.

The new governor, Mr. Kolomoysky, has dipped into his own pockets to buy $5 million worth of diesel oil, aviation fuel and batteries for Ukraine’s underfunded and ill-equipped military. The gesture impressed Ukrainians more accustomed to officials stealing from them.

Mr. Korban said he had assured employees of the regional administration that no one would be fired for having supported the previous government, or even for past instances of petty corruption, because “they had to work within the system that existed.” If everyone who ever gave or took a bribe were punished, “we would have to put half the country in jail,” he added. “This is a tolerant revolution, a soft revolution.”

All the same, the new regional leaders have reduced the number of government employees by 10 percent, mostly by cutting people who drew salaries but rarely, if ever, showed up for work — and they plan to trim even more. Mr. Korban insisted that he was motivated not by political vengeance but by a determination to apply the logic of business management to government service.

Some opponents of Ukraine’s former leaders complain that the new government has not gone far enough, and question the motives of Mr. Kolomoysky, who until his appointment in early March spent most of his time abroad and did not publicly challenge Mr. Yanukovych. But a Ukrainian television channel he owns often featured reports favorable to protesters, a stance that drew repeated complaints from the president’s camp and irritated phone calls from Mr. Yanukovych himself.

“We need to change not only people but the whole corrupt system,” said Viktor Oryol, a leader of the local branch of a nationalist group known as Right Sector, which has clashed with the authorities in Kiev over what it sees as the slow pace of change. Mr. Oryol acknowledged that Mr. Kolomoysky had used his own money to help the military but suggested that he had done so only to ensure that an energy company he partly owns won a contract to supply the armed forces with fuel.

Mr. Kolomoysky denied this and said the fuel contract was far from a juicy business deal: It represents a steep discount to market prices and allows the military to take delivery of the fuel without any payment upfront.

The Kremlin has helped fan suspicions of ulterior motives with a steady stream of mostly fanciful reports in Russia’s state-controlled news channels — widely watched here until March 12, when they were ordered off the air — that claimed the new leaders of Dnipropetrovsk were lining their pockets, persecuting ethnic Russians and driving the region to starvation.

As well as waging a propaganda war, Moscow has also sought to undermine Ukraine’s post-Yanukovych order by squeezing the country economically. It has closed its market to a wide variety of Ukrainian goods, including rockets manufactured by Dnipropetrovsk’s flagship company, Uzhmash. With no orders from Russia, Uzhmash has struggled to pay its electricity bills and the salaries of its 10,000 employees.

To calm worries that they moved into government service only to plunder public funds, the Dnipropetrovsk moguls have all agreed to forgo the salaries, cars and bodyguards that come with their jobs.

Mr. Taruta, the new governor of Donetsk, is also working pro bono and, before pro-Russia activists again stormed his government offices on Sunday, had looked forward to a calming of tensions and an eventual return to his previous career in business. Of his job in government, “I did not want it, did not expect it and would never have accepted it if it had not been proposed by such a high level,” he said, referring to the new leadership in Kiev. His family members, he added, were “all against this. They understood the risk.”

By 

The New York Times